Йому 17. Вадим провів більшість підліткових років в окупації – разом із мамою, яка має інвалідність. Намагався жити “тихо” – без зайвих розмов, без надто гучних емоцій. Бо в тих умовах кожне слово могло стати загрозою.
Особливо – для них. Бо старший брат Вадима служить у ЗСУ. І ця правда – небезпечна там, де будь-яке співчуття до України можуть розцінити як злочин.
Коли йому виповнилося 17, зʼявився новий страх. Призов. Реальний ризик того, що окупанти заберуть його в армію й відправлять воювати проти власної країни.
Вадим вирішив, що настав час виїжджати на підконтрольну Україні територію. Його підтримали мама та брат – разом вони звернулися по допомогу до фахівців Української мережі за права дитини.
Ми разом пройшли шлях: документи, безпечний маршрут, постійний контакт. І – повернення.
Коли Вадим уперше побачив український прапор, він просто мовчки стояв і дивився. Каже, в той момент усе, що було з ним досі, – раптом перестало тиснути.
*Ім’я змінено з метою безпеки.
Повернення відбуваються в межах @bringkidsback_ua
Матеріал підготовлено ГО «Українська мережа за права дитини» за підтримки Terre des hommes Deutschland.
